Понад 188 днів без ротацій тримав оборону позиції
Михайлу 27 років. Він киянин, ще без власної родини: дружини й дітей немає, але є батьки, які чекають кожного його дзвінка. За освітою захисник агент з туризму, хоча за фахом так і не працював.
До війська чоловік потрапив, як сам пояснює, «за стандартною історією». Далі — БЗВП, де його відібрали до 152 окремої єгерської бригади інструктори. Після двох тижнів додаткової підготовки у бригаді Михайло вже опинився на бойовій позиції. Жартує, що все сталося так швидко, як у тих, хто «вскочив у війну з ходу».
Про перші дні на бойовій позиції він розповідає так:
«Дуже швидко зрозуміли, що війна увімкнулася. На позицію зайшли — і вже наступного дня почалася спека. Побачили дрон, що вибирав ракурс. Збили, і понеслося… Обстріли, скиди… Вони виснажували позицію, аж поки не вирішили, що нас уже немає. А ми в цей час мовчали й підкопувалися. Відстали лише тоді, коли думали, що ми мертві».
Всю розмову Михайло тримав усмішку на обличчі. Тож, на питання, що було найважче в ці місяці, відповів без вагань:
«Тиша. Коли стріляють — ти знаєш, що робити. А коли тиша, то просто сидиш і чекаєш. Вона виїдає зсередини».
Про те, як виглядала логістика, воїн говорить відверто:
«Ми дуже часто вибирали, що нам скинуть: їжу чи павербанк для рації та тепловізора. Якщо не буде павербанка — нас просто зітруть. А без їжі потерпимо. За кілька днів нічого не станеться з нами. Тому легко обирали між теплом у животі та батареєю, яка врятує життя»,- спокійним тоном каже хлопець.
Михайло додає, що наземні дрони на кшталт «Черепахи» могли тягнути більше вантажу, але добре «світилися» у теплокамерах. «Баба Яга» теж помітна, бо ворог бачить, де вона скинула вантаж й що зробила. Каже і про те, що ніч більше не рятує: противник наростив теплопеленгування, модернізував навіть «шахеди» — додав камери й маневреність.
Розмова з Михайлом була настільки легкою і невимушеною, що ми не могли не спитати, чому перебування на позиції без ротації було таким затяжним.
«Бо війна змінилася. Раніше ротація була простішою: приїхали — поміняли — поїхали. А зараз так не працює. Дрони висять у небі цілодобово. Будь-яке пересування видно. Кожна заміна стала ризиком втрат. Тому сидимо довше. Це нормально. Краще потерпіти, ніж покласти людей під час переміщення», — каже чоловік.
Про перші емоції, коли нарешті сказали «вихід», Михайло згадує після паузи:
«Особливих емоцій не було. Сказали, що виводять. Я навіть здивувався: чому саме мене? Подумав: треба буде, то ще двісті днів просиджу попри будь-які обставини. Перед виходом не спав: розумів, що далеко йти до точки евакуації. А загалом — нормально. Виснажливо все це, але звикаєш».
На позиції, де простір обмежений, а час тягнеться вічністю, зв’язки між людьми стають особливими.
«Ми так довго трималися завдяки побратимам. Коли лишаєшся вдвох — це вже сім’я. Ділили все: воду, цигарку, хліб, тишу між обстрілами. Знаєте це відчуття, коли він прикриє тебе, а ти його. Це тримає сильніше за бронежилет».
Сидячи 188 днів у землі, серед холоду й обстрілів, він не будував великих планів. Мріяв лише про те, що в тилу здається буденністю:
«Про просте мріяв. Про дзвінок додому. Я завжди казав мамі: “У мене все нормально”. Яким би пекельним не був день — мама має чути тільки одне: я живий. Після виходу перший дзвінок теж був їй. Сказав: буде відпустка, я хочу виспатися. Щоб чекала на мене вдома».
Михайло не називає себе героєм, бо вважає це надмірним:
«Я лише робив те, що повинен робити кожен чоловік у нашій країні. Україну треба боронити — я боронив. Хтось ховається, а хтось стоїть на своєму місці. І я пишаюся, що був там, де мав бути, і зміг повернутися живим», — тихо промовляє Михайло.
152 окрема єгерська бригада
Сухопутні війська ЗС України
[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]
