Захисники Незалежності
Він кремезний, з тих чоловіків, що дивляться суворим поглядом і зовсім мало говорять. У його кишені фото доньки — єдиний оберіг. «Молюся, — каже, — Бог допомагає. Інакше б не вижили».
Позивний «Лом» котрий захиснику дали у підрозділі йому імпонує. Міцний тілом, ще міцніший духом. Родом із Київщини. До служби в армії дванадцять років працював у дорожній службі, потім у логістиці.
«Лагідно запросили сісти в машину ТЦК. Як і більшість. Через певний час був на «учебці», далі було додаткове навчання у 152 окремій єгерській бригаді і Курщина. Там і було моє перше бойове хрещення», — згадує він спокійно.
Тоді, під час першого бойового виходу, завданням їхнього взводу було прикриття одного з підрозділів бригади. У небі ворожі розвідники, у полі — гармати, а поруч — побратими.
«Не хочу сьогодні більш глибоко вдаватися в деталі по Курщині. Може, згодом. Але було одночасно і моторошно, і весело»
Слідом за Курщиною був Покровський напрямок.
«Три тижні у посадках під Сергіївкою, потім Богданівка, Шевченкове. Там довелося виводити чотирьох поранених. Без наказу, просто треба було. Ніхто не знав, чи ми живі. А ми двадцять кілометрів ішли пішки і все одно вийшли. Це армія. Тут не думаєш, чи страшно, тут думаєш, як витягнути своїх».
Найнебезпечніше, каже, було в Селідовому:
«Прильоти через кожні дві-три хвилини. Не знаєш, живий ти чи ні. Але звикаєш. І все одно робиш свою роботу».
Він не нарікає ні на що. Каже: «В армії немає “не хочу”. Є наказ — треба йти». І навіть після восьми місяців безперервної бойової роботи, коли питаєш, що далі, відповідає просто: «Воювати. Бо це наша земля. Боягузи тікають, а ми залишаємося. Бо хтось має непохитно стояти. Нічого такого, що це буду я».
152 окрема єгерська бригада
Сухопутні війська ЗС України
